У серпні 2025 року Державний музей Аушвіц-Біркенау запустив проєкт «Зупинімо заперечення Голокосту», спрямований проти поширюваних в інтернеті тверджень про нібито відсутність газових камер. Поштовхом стали публічні заяви політиків у липні 2025-го та січні 2026 року, у яких вони ставили під сумнів цей аспект історії табору. На тлі такого галасу знову постає давнє запитання про дівчинку, яка пережила газову камеру, ніби одна людина могла б вирішити суперечку про весь Голокост.
Запит не вказує на одну особову справу чи конкретне ім’я. За цим коротким формулюванням приховано щонайменше три різні історії: літературну розповідь лікаря з крематорію, спогад австралійської жінки, яка вижила, із 2016 року та свідчення дорослої ув’язненої на судовому процесі 1945 року. Дехто додає до них історії дітей, які пережили Аушвіц, хоча їхні свідчення стосуються перебування в таборі, а не виходу з газової камери.
Нижче ми відокремлюємо те, що можна пов’язати з джерелом, від того, що лише повторюють. Ми не встановлюємо особу там, де джерела її не називають.
1. Про яку дівчинку йдеться?
Архіви та дослідники не називають одну конкретну людину дівчинкою, яка пережила газову камеру. Пошуковик об’єднує різні свідчення, бо в них повторюються вік, стать і слово «камера». Цього недостатньо, щоб говорити про один випадок.
Чи йдеться про дівчинку з книжки Ньїслі?
Найчастіше повторюють епізод із книжки Міклоша Ньїслі — угорського лікаря й в’язня № A-8450, виданої 1946 року. Він описує дівчинку приблизно шістнадцяти років із транспорту угорських євреїв, яку знайшли живою під тілами в камері крематорію. У тій самій розповіді згодом її розстрілюють за наказом есесівця, бо вона надто молода й може не втримати побачене в таємниці. У книжці її прізвища немає. Отже, це не історія людини, яка вийшла з табору й залишила власне свідчення.
Чи йдеться про Івонну Енгельман?
Друга історія стосується Івонни Енгельман, яка народилася 1927 року в Закарпатті під ім’ям Яхат Хая Енгель. Вона була в’язнею Аушвіцу, після війни волонтерила в Єврейському музеї Сіднея, у 2018 році її відзначили нагородою, а в травні 2025 року вона померла. У розмові з news.com.au 2016 року вона розповіла, що після прибуття її завели до камери, яка не спрацювала, а на світанку вивели на роботу. Це її пізніший спогад. Незалежного табірного документа, який підтвердив би несправність камери та ніч, проведену всередині, немає.
Третю історію іноді плутають із попередніми, хоча вона не відповідає запитанню. Софія Литвинська, якій було 29 років, 24 травня 1945 року дала свідчення британській комісії, а 24 вересня 1945 року виступила перед судом у справі персоналу Берген-Бельзена. Вона розповіла, що її вивели з камери за хвилину чи дві, оскільки її чоловік був польським офіцером, а сама вона походила з люблінської в’язниці. Це свідчення дорослої жінки, а не дівчинки; до того ж у ньому не все зрозуміло щодо часу й місця.
| Історія | Хто ця людина | Що можна підтвердити джерелами | Що підтвердити неможливо |
|---|---|---|---|
| Книжка Ньїслі, 1946 рік | Неназвана дівчинка, близько 16 років, транспорт угорських євреїв | Є текст автора — в’язня крематорію; у цій версії дівчинка гине на місці | Її прізвище, дата прибуття транспорту, свідчення іншої незалежної людини про ту саму дівчинку |
| Інтерв’ю з Енгельман, 2016 рік | Івонна Енгельман, нар. 1927 року, колишня в’язня Аушвіцу | Перебування в таборі, подальше життя в Австралії, її власна розповідь про несправність камери | Документальне підтвердження, що вона була в діючій газовій камері, а не в реєстраційній лазні |
| Свідчення Литвинської, 1945 рік | Доросла ув’язнена, якій на момент судового процесу було 29 років | Присяжний протокол і виступ перед судом у Берген-Бельзені | Відповідність подробиць будові крематоріїв; це не історія про дівчинку |
Джерела: книжка Міклоша Ньїслі (1946), свідчення Софії Литвинської на судовому процесі в Берген-Бельзені (травень і вересень 1945 року), інтерв’ю з Івонною Енгельман (2016).
2. Що відомо про історію з порятунком із газової камери?
За даними Державного музею Аушвіц-Біркенау, до табору привезли близько 1,3 мільйона людей, а загинуло щонайменше 1,1 мільйона, зокрема близько мільйона євреїв. Історик музею Францішек Піпер підрахував, що приблизно 900 тисяч євреїв убили невдовзі після прибуття, не присвоївши їм табірних номерів. Діти, літні люди й ті, кого визнали непридатними до праці, були серед них. Людина без табірного номера не має в’язничної картки, з якої можна було б дізнатися, що вона «пережила газову камеру».
За даними музею, уперше Циклон Б використали для вбивства людей в Аушвіці 3 вересня 1941 року: у підвалі блоку 11 загинули близько 600 радянських військовополонених і приблизно 250 хворих польських в’язнів. Пізніше в Біркенау діяли газові камери, зокрема при крематоріях II–V. У документі Центрального будівельного управління від 28 червня 1943 року добову пропускну здатність печей цих чотирьох крематоріїв визначено у 4416 тіл. У січні 1945 року німці підірвали крематорії.
Важливо. Відсутність імені в табірних книгах не доводить, що дівчинки не існувало. Більшість жертв газових камер не реєстрували. Але ця сама відсутність не дає змоги приписати порятунок конкретній людині чи перетворити переказаний анекдот на свідчення.
За версією Ньїслі, дівчинка вижила, бо її обличчя притиснулося до вологої підлоги. Ця технічна подробиця викликає сумніви: історики зондеркомандо, серед них Ґідеон Ґрайф, зазначали, що деякі описи Ньїслі — мило й рушники біля входу, подавання газу через душові лійки — належать до пізніших викривлень, а не до встановленого перебігу вбивств. Та й сама сцена не завершується порятунком. За книжкою, есесівець вирішив, що шістнадцятирічна дівчина розповість про побачене, і наказав убити її в крематорії.
Спогад Енгельман інший: камера нібито не спрацювала, а охорона вивела групу на роботу — сортувати речі. Гоління волосся, про яке вона розповідає, могло бути частиною звичайної реєстрації жінок, яких привезли до табору, а не лише процедурою перед газовою камерою. Через багато років сама Енгельман говорила, що не впевнена, що саме сталося. Вона вижила, розповідала про Аушвіц і померла 2025 року. Це підтверджує, що вона пережила табір, але не доводить, що тієї ночі відбулося в камері.
3. Як перевірити достовірність цієї історії?
Щоб перевірити історію, недостатньо порахувати, скільки разів ця сцена трапляється у фільмах і на форумах. Третій переказ — це не третій свідок. Пошуковик охоче показує той самий анекдот у новій обгортці.
Перш ніж визнати конкретну історію встановленим фактом, варто пройти короткий список перевірки.
- Шукаємо прізвище, вік і транспорт або чесне зазначення, що імені немає. Якщо в тексті 1946 року ім’я не вказано, воно не з’явиться від цього й через вісімдесят років.
- Розрізняємо автора свідчення та людину, про яку він розповідає. Ньїслі вижив і писав про іншу людину. Енгельман розповідала про себе. Литвинська свідчила про себе, але була дорослою жінкою.
- З’ясовуємо, коли свідчення вперше зафіксували. Свідчення з травня 1945 року та книжка 1946 року старші за інтерв’ю 2016 року, але це автоматично не робить їх точними в кожній подробиці.
- Зіставляємо технічні подробиці з даними музею: плануванням крематоріїв, отворами для подавання Циклону Б, відсутністю вікон у підземних камерах. Якщо подробиця не відповідає будівлі, це ставить під сумнів конкретну сцену, а не всю історію табору.
- Не вважаємо доказом твердження, що «так пишуть усі». За ланцюжком цитувань може стояти одне джерело, багаторазово переписане.
Це трохи нагадує перевірку шкільної записки: одна довідка, переписана однокласниками, не стає трьома незалежними довідками про звільнення від занять. Але аналогія перестає працювати там, де закінчуються документи. Жертви без табірного номера не залишили особових справ, тому мовчання реєстрів — не те саме, що фальшива медична довідка.
Позиція Державного музею Аушвіц-Біркенау, викладена також у розмові його історика Пьотра Сеткевича, опублікованій Інститутом національної пам’яті Польщі, однозначна щодо самого механізму злочину. Існування газових камер підтверджують свідчення в’язнів, записи зондеркомандо, фотографії, донесення руху опору, звіти втікачів, німецькі документи та залишки будівель, що відповідають планам будівельного управління СС. Суперечка про одну неназвану дівчинку не спростовує цього масиву джерел.
4. Що ця історія означає сьогодні?
Сьогодні значення цієї історії стає зрозумілим під час уроку або коли в класі діляться посиланням. На запитання про дівчинку, яка пережила газову камеру, варто відповісти її ім’ям або чітким «ми не знаємо, ким вона була». Така відповідь краще служить пам’яті, ніж неймовірна розв’язка. Діти, яких убивали невдовзі після прибуття на рампу, не мають табірних номерів і не стануть іменними героїнями інтернету. Їхня відсутність в облікових картках — слід злочину, а не прогалина, яку можна заповнити вигадкою.
Для школи практичне правило просте. Якщо в тексті немає прізвища, номера транспорту й джерела, старшого за інтернет-копію, вважаємо його непідтвердженою історією. Якщо названо ім’я людини, яка вижила, перевіряємо, чи пережила вона табір, чи саме газову камеру. Це не синоніми. Лідія Максимович, яку привезли до табору малою дитиною і над якою проводили експерименти, — документально підтверджена в’язня Аушвіцу. Її історія — не історія виходу з газової камери, хоча заголовки бувають схожими.
Запитання, які часто виникають
Чи виходив хтось живим із діючої газової камери?
У матеріалах, які можна пов’язати з конкретною людиною, немає достовірно підтвердженого випадку, коли дівчинка потрапила до камери під час використання Циклону Б, вижила й залишила власне підтверджене свідчення. Найближча до цього історія — книжка Ньїслі — завершується загибеллю дівчинки. Свідчення Литвинської стосується дорослої жінки, а його подробиці про будівлю викликають сумніви. Інтерв’ю з Енгельман — це спогад про несправність камери, не підтверджений табірним документом.
Чому різні версії так схожі?
Відбір на рампі, роздягання, очікування й невпевненість у тому, чи це лазня, повторюються в тисячах свідчень, бо так відбувалося прибуття до Біркенау. З цього спільного досвіду легко створити образ однієї «дівчинки з камери». З цією історією також іноді змішують окремий випадок — повстання біля роздягальні в жовтні 1943 року, під час якого загинув есесівець Йозеф Шиллінгер, — хоча та ув’язнена не вийшла з камери живою.
Чи спростування одного анекдоту ставить під сумнів існування газових камер?
Ні. Сумнівний епізод з однієї книжки не скасовує будівельних документів, свідчень персоналу, звіту Вітольда Пілецького чи оцінок кількості жертв. Так само хибно вважати, що сумнівний епізод стає доказом лише тому, що він вражає. У січні 2026 року музей і далі спростовує твердження, ніби відсутність фотографії в інтернеті означає відсутність газових камер. Фотографія — не єдиний вид джерела, так само як відсутність імені не доводить, що газові камери були лазнями.
Правило, яке варто пам’ятати щодо цього запиту, просте й вузьке. У достовірних джерелах немає встановленого імені дівчинки, яка пережила газову камеру. Найчастіше цитована історія не є свідченням про порятунок: у книжці 1946 року дівчинка гине за наказом есесівця. Спогад 2016 року стосується справжньої жінки, яка вижила в таборі, але несправність газової камери незалежно не підтверджена.
Чесно кажучи, не можна виключити поодинокий неназваний випадок лише тому, що ми не маємо особової справи. Але не можна й розповідати про нього так, ніби його перевірено. Якщо джерело не називає імені, ми теж його не вигадуємо — ані за фільмом, ані з багаторазово повтореного абзацу.
Залишити відповідь