На станції Амундсен—Скотт, розташованій на льоді на висоті близько 2835 м над рівнем моря, позначку географічного Південного полюса пересувають щороку приблизно 1 січня. Льодовиковий щит рухається в напрямку моря Ведделла зі швидкістю близько 10 метрів на рік, тож за дванадцять місяців кілок, устромлений у сніг, уже не вказує на вісь обертання Землі. Звичний образ нерухомого прапора на вічній кризі не описує ані сучасної роботи геодезистів, ані подій літа 1911–1912 років.
У підручниках і досі часто називають одне прізвище. Насправді першого людського досягнення Південного полюса домоглася група з п’яти людей, якій допомагали база, склади припасів і собаки. Тож відповісти на запитання, хто досяг Південного полюса, можна лише тоді, коли ми відрізняємо керівника від експедиції й не плутаємо ці перегони з пізнішими одиночними переходами.
Тут порядок має буквальне значення. Обидві команди зимували на краю шельфового льодовика Росса, не знаючи, як швидко просувається суперник. Хто першим облаштував склади, хто вирушив у сприятливе погодне вікно і хто повернувся до настання зими — від цього залежало не лише першочергове досягнення, а й те, чи виживе команда взагалі.
Хто вирушив у перегони до Південного полюса?
Суперниками були норвежець Руаль Амундсен і британець Роберт Фолкон Скотт. Амундсен, який народився 16 липня 1872 року в Борґе поблизу Осло, уже пройшов Північно-Західним проходом. Коли 1909 року Роберт Пірі оголосив про досягнення Північного полюса, Амундсен змінив напрямок і націлився на південь, але екіпажу й громадськості ще казав, що прямує в Арктику.
Судно «Фрам» вийшло з Крістіанії 7 червня 1910 року. Справжню мету Амундсен розкрив на Мадейрі у вересні 1910 року й надіслав телеграму Скотту. «Терра Нова» вийшла з Кардіффа 15 червня 1910 року; звістка наздогнала Скотта в Мельбурні наприкінці жовтня. Відтоді обидві експедиції прямували до тієї самої точки зі своїх баз, віддалених одна від одної на сотні кілометрів.
Амундсен увійшов у Бухту Китів 14 січня 1911 року й облаштував базу Фрамгайм на шельфовому льодовику — приблизно на 96 км ближче до полюса, ніж британська база на мисі Еванс. Скотт дістався району Мак-Мердо на початку січня 1911 року. Спільними для обох експедицій були зимівля й облаштування складів. Засоби пересування відрізнялися: норвежці покладалися на їздових собак і лижі, британці — на моторні сани, маньчжурських поні, собак, а на останньому етапі — на власну силу.
Склади припасів треба було облаштувати до початку полярної ночі. У лютому–квітні 1911 року норвежці доправили харчі й пальне аж до 82° пд. ш. Без цих бочок жовтневий вихід не мав би сенсу: шлях в один бік від Фрамгайма становив близько 1330 км, а припасів на санях не вистачило б на всю дорогу.
Як проходила експедиція Амундсена?
Зиму 1911 року дев’ятеро чоловіків провели в хатині Фрамгайм. Кухарем був Адольф Ліндстрьом. Решта лагодила сани, шила одяг за інуїтським зразком і рахувала собак. Перша спроба вирушити, 8 вересня 1911 року, була передчасною: за температури близько −38 °C восьмеро людей і кілька десятків собак повернулися назад із обмороженнями. Ліндстрьом вважав, що вирушати в п’ятницю — погана прикмета. Цього разу він мав рацію.
Справжній похід розпочався 20 жовтня 1911 року. До полюса вирушили п’ятеро: Руаль Амундсен, Олав Б’оланд, Гельмер Гансен, Сверре Гассель і Оскар Вістінг. Вони мали чотири санні упряжки й 52 собаки. Г’ялмар Йогансен, Крістіан Преструд і Йорген Стубберуд отримали окреме завдання — вирушити на схід, до Землі Едуарда VII. На базі залишився Ліндстрьом.
Етап шельфом, від приблизно 79° до 85° пд. ш., тривав тижнями й залежав від запасів у складах. Далі почався льодовик Акселя Гейберга й підйом на плато. На вершині частину собак забили на м’ясо для людей і решти тварин; це місце назвали Бійнею. Далі їхали з меншою упряжкою. 14 грудня 1911 року о 15:00 усі п’ятеро дісталися полюса. За даними Store norske leksikon, Амундсен записав у щоденнику 15 грудня, бо після перетину лінії зміни дат на «Фрамі» не перевів календар назад; насправді це сталося 14 грудня.
Вони залишалися там кілька днів, щоб визначити координати. Плато назвали на честь короля Гокона VII, а табір — Польгейм. Вони залишили намет, прапор і листи королю та Скотту. До Фрамгайма повернулися 26 січня 1912 року: за 99 днів подолали близько 3000 км, повернулися з двома саньми й 11 собаками; ніхто з людей не загинув. «Фрам» забрав їх і 7 березня 1912 року прибув до Гобарта на Тасманії. Лише звідти звістка вирушила до Європи.
Важливо. Першість належить експедиції, а не учасникові одиночного переходу. 14 грудня 1911 року на полюсі стояли п’ятеро чоловіків. Амундсен був керівником і автором плану, але прапор вони встановили разом.
Коли досягли Південного полюса?
Перші люди досягли географічного Південного полюса 14 грудня 1911 року — це була норвезька п’ятірка. Скотт із чотирма товаришами дістався туди 17 січня 1912 року, на 34 дні пізніше, і знайшов Польгейм. На британській світлині біля намету стоїть дата 18 січня, бо частину дня забрали вимірювання та підготовка до повернення.
Отже, у цьому випадку «досяг полюса» означає: експедиція під керівництвом Амундсена, до складу якої входили Б’оланд, Гансен, Гассель, Вістінг і сам Амундсен. Це не означає, що керівник пройшов шлях наодинці. Самостійно до Південного полюса почали діставатися лише через десятиліття, і це вже окрема історія.
Обидві команди того самого сезону перебували на плато, але так і не зустрілися. Норвежці йшли раніше не пройденим маршрутом через льодовик Акселя Гейберга. Британці прямували шляхом Ернеста Шеклтона, яким той ішов 1909 року й повернув назад на 88°23′ пд. ш. Водночас календарі зимівлі на базах збігаються: обидві сторони зимували 1911 року й вирушили, коли повернулося сонце. Від самого початку Амундсен мав перевагу приблизно в 11 днів і коротший шлях — приблизно на 110 км в один бік.
| Етап | Амундсен | Скотт |
|---|---|---|
| Вихід судна | «Фрам», 7 червня 1910 року, Крістіанія | «Терра Нова», 15 червня 1910 року, Кардіфф |
| База | Фрамгайм, Бухта Китів, 14 січня 1911 року | Мис Еванс, початок січня 1911 року |
| Вихід до полюса | 20 жовтня 1911 року, після повернення 8 вересня | 1 листопада 1911 року |
| Полюс | 14 грудня 1911 року, п’ятеро людей | 17 січня 1912 року, п’ятеро людей |
| Завершення походу | Фрамгайм, 26 січня 1912 року; усі живі | останній запис — приблизно 29 березня 1912 року; тіла знайшли 12 листопада 1912 року |
Джерело: зіставлення за матеріалами Store norske leksikon і Britannica, сезон 1910–1912 років.
З таблиці видно, де графіки почали розходитися. Вереснева невдала спроба норвежців коштувала їм собак і обморожень, але не сезону. Британський вихід у листопаді означав довший відрізок, який довелося долати власними силами, а запасів у складах на зворотному шляху виявилося замало для темпу, якого насправді дотримувалася команда.
Чим завершилася експедиція Скотта?
Скотт програв не сам шлях до полюса, а повернення. Моторні сани вийшли з ладу на ранньому етапі, поні застрелили до досягнення 83°30′ пд. ш., а собак відправили назад. Від льодовика Бердмора п’ятеро тягнули сани самотужки: Роберт Фолкон Скотт, Едвард Вілсон, Генрі Бауерс, Лоуренс Оутс і Едгар Еванс. На полюсі 17 січня 1912 року вони знайшли норвезький намет і листи. Амундсен сподівався, що Скотт підтвердить координати, якщо норвежці не повернуться.
На зворотному шляху Еванс помер 17 лютого 1912 року біля підніжжя льодовика Бердмора після падіння й обмороження. Оутс, у якого почалася гангрена стоп, вийшов із намету в заметіль 16 або 17 березня 1912 року; у щоденнику Скотта й пізніших працях дати відрізняються на один день. Скотт, Вілсон і Бауерс облаштували останній табір приблизно 19 березня, за близько 11 миль, тобто приблизно 18 км, від складу «Однотонний». Останній запис Скотта датований 29 березня 1912 року. Вони залишилися в наметі зі щоденниками й зразками гірських порід.
Пошукова група з мису Еванс знайшла намет 12 листопада 1912 року. Тіла не забирали: їх накрили полотном і насипали над ними могилу. Звістка про загибель дійшла до Великої Британії в лютому 1913 року — майже через рік після того, як світ уже дізнався про успіх норвежців.
Найвагоміший аргумент проти визнання першості Амундсена звучить так: Скотт керував науковою програмою, а Амундсен потай змінив мету й використовував собак як запас м’яса, тож перегони були нечесними. Однак телеграму з Мадейри надіслали восени 1910 року, до початку зимівлі. Геологічні зразки з «Терра Нови» справжні, їх повернули разом із наметом. Але вони не змінюють дати — 14 грудня. Різниця в методах має вимірний наслідок: 99 днів і п’ятеро людей, які повернулися живими, проти п’ятьох загиблих на зворотному шляху.
Що найчастіше запитують про досягнення полюса
Хто першим дістався Південного полюса?
Експедиція Руаля Амундсена — 14 грудня 1911 року. П’ятеро норвежців разом стали на полюсі. Скотт дістався туди 17 січня 1912 року й знайшов їхній табір.
У старіших текстах іноді вказують 15 грудня. Це дата в щоденнику Амундсена, що з’явилася через помилку з лінією зміни дат, а не інший, окремий день досягнення полюса.
Хто брав участь у першій експедиції, що досягла полюса?
Безпосередньо на полюсі були Амундсен, Б’оланд, Гансен, Гассель і Вістінг. До всієї зимової сухопутної групи також входили Йогансен, Преструд, Стубберуд і Ліндстрьом. Судно «Фрам» під командуванням Торвальда Нільсена тим часом виконувало океанографічні дослідження.
Без бази, складів аж до 82° пд. ш. і людей, які залишилися позаду, п’ятірці не було б звідки повертатися. Отже, першість — це результат роботи експедиції, а не одного походу.
Як проходили перегони Амундсена й Скотта?
Обидві сторони вирушили з Європи в червні 1910 року, зимували 1911 року й вирушили навесні в Антарктиці. Амундсен вийшов 20 жовтня, Скотт — 1 листопада. На полюсі їх розділяли 34 дні. Норвежці повернулися до Фрамгайма 26 січня 1912 року. Британська п’ятірка загинула на шельфі в лютому й березні.
Під час походу вони не бачилися. Судна зустрілися раніше: 4 лютого 1911 року «Терра Нова» увійшла в Бухту Китів, і люди Скотта побачили Фрамгайм.
«Досяг полюса» — це про командну експедицію чи одиночний похід?
У 1911 році йдеться про командну експедицію. Її керівником був Амундсен, але на полюсі стояли п’ятеро людей, а в забезпеченні експедиції брало участь більше людей. Самостійні походи до Південного полюса відбулися пізніше й не змінюють послідовності подій грудня 1911 року.
Коли світ дізнався про результат?
Про успіх норвежців — на початку березня 1912 року, після прибуття «Фрама» до Гобарта. Про загибель Скотта — у лютому 1913 року, після того як 12 листопада 1912 року знайшли намет. Кілька місяців 1912 року світ знав лише про один результат.
Щоб на уроці історії не переплутати послідовність подій, достатньо порахувати дні від початку походу. Амундсен: від 20 жовтня до 14 грудня 1911 року — 55 днів в один бік; повернення до 26 січня 1912 року завершує 99-денну подорож. Скотт: від 1 листопада 1911 року до 17 січня 1912 року — 77 днів до полюса, а останній запис зроблено приблизно через 71 день. Різниця в датах досягнення полюса — 34 дні, але долі команд на зворотному шляху різнилися ще більше. Тому, складаючи хронологію, варто запам’ятати п’ять дат: 20 жовтня, 1 листопада, 14 грудня, 17 січня, 29 березня.
Збитися з графіка можна було двома способами. Надто ранній вихід, як 8 вересня за температури −38 °C, завершувався поверненням. Надто пізне повернення, уже після рівнодення, означало зустріч із березневими заметілями, коли склади були далі, ніж дозволяли дістатися сили. Сприятливий період був лише один: від повернення сонця до кінця антарктичного літа.
Що це означає сьогодні
Для контрольної з історії досить розрізняти три речі: хто керував, хто стояв на полюсі й хто повернувся. Речення «Амундсен досяг Південного полюса 14 грудня 1911 року» правильне лише разом із п’ятьма прізвищами та уточненням, що Скотт дістався туди 17 січня 1912 року. Інакше легко перетворити перегони на одиночний подвиг або сплутати їх із пізнішими походами.
Для школи ця історія — також урок роботи з джерелами. У щоденнику Амундсена дата помилкова на один день, а в різних працях смерть Оутса датують або 16, або 17 березня. Britannica вказує 17 січня як день, коли британці дісталися полюса, а приблизно 29 березня — як дату смерті Скотта. Розбіжність в одну добу не змінює першості. Натомість вона нагадує, що варто перевіряти, звідки взялася дата.
Позначка на станції Амундсен—Скотт, яку пересувають щороку на Новий рік через рух льоду приблизно на 10 метрів за рік, нагадує ще про одне: точка, визначена п’ятьма мандрівниками в грудні 1911 року, сьогодні лежить під новими шарами снігу, а не під прапором, навіки встромленим у кригу. Послідовність експедицій не змінюється. Лід не стоїть на місці.
Залишити відповідь