Юлій II, народжений як Джуліано делла Ровере, протягом десяти років, трьох місяців і двадцяти днів (1 листопада 1503 – 21 лютого 1513) вивів папство з трясовини Борджіа на вершину політичної та мистецької могутності. Сучасники називали його il papa terribile – грізним папою – бо він сідав на коня в обладунках, кричав на художників і наказував зруйнувати стару базиліку Константина, щоб на її місці звести нову. Ім’я обрав не на честь святого, а на честь Юлія Цезаря.
Для початківця це постать із портрета Рафаеля: бородатий старець у червоному моццетто, стомлений, але пильний, з рукою, стиснутою на підлокітнику крісла. Для читача, який уже знає Ватикан, це архітектор новочасної Папської держави, засновник Швейцарської гвардії і людина, без якої склепіння Сикстинської капели залишилося б гладкою штукатуркою. Наведений текст веде одразу обома цими шляхами.
Ім’я Цезаря на тіарі видавало характер
Конклав після смерті Пія III тривав один день. Джуліано делла Ровере, тодішній єпископ Остії та декан Колегії кардиналів, увійшов до каплиці з повною торбою обіцянок і срібла. Обрання папою 1 листопада 1503 року супроводжувалося звинуваченням у симонії – торгівлі голосами – яку він сам згодом заборонив буллою Cum tam divino 1505 року. Першим персональним рішенням було ім’я: Юлій. Не Іван, не Петро, не Іннокентій. Юлій, як Цезар.
У Римі початку XVI століття такі жести читали як маніфест. Делла Ровере носив у гербі дуб (rovere італійською означає дуб), а в голові – проєкт держави, яка не буде здобиччю французьких і іспанських армій. Портрет Рафаеля 1511–1512 років, нині в Національній галереї в Лондоні, показує вже хвору людину із запалими щоками та бородою, яку він відпустив після втрати Болоньї. Це рідкісний образ: від античності жоден папа не носив бороди, а канонічне право прямо це забороняло. Юлій II порушив і цей звичай, бо військова жалоба важила для нього більше за церемоніал.
Борода папи зникла в березні 1512 року. Її зголили, коли Болонью відвоювали. Тіло повернулося до канонічної гладкості, характер – ніколи.
Досвідчений читач вловить тут ще один слід. Еразм Роттердамський у діалозі Julius exclusus e coelis (бл. 1514) наказав святому Петру не впускати померлого папу до неба. П’яний, у обладунках, з ключами від фортець замість Петрових ключів, Юлій погрожує, що збудує собі конкурентне небо і здобуде його мечем. Сатира боліла, бо була влучною: цей понтифікат справді виглядав як військова кампанія з додаванням меси.
З лігурійської бідності на Петрів престол
Джуліано народився 5 грудня 1443 року в Альбізола-Суперіоре поблизу Савони, у Генуезькій республіці. Родина делла Ровере була тоді бідною; сина хотіли віддати в купці. Змінив це дядько Франческо, генерал францисканців, який 1471 року став папою Сикстом IV. Джуліано вивчав право в Перуджі, вступив до ордену, але чернечих обітниць не склав. 16 грудня 1471 року, лише через кілька місяців після коронації дядька, отримав кардинальський капелюх і титул Сан-П’єтро-ін-Вінколі – церкви, у якій десятиліттями пізніше стоятиме його незавершений надгробок.
Список єпископств, які він збирав як кардинал, звучить як перелік трофеїв: Карпантра, Лозанна, Катанія, Авіньйон, Кутанс, Вів’є, Менд, Болонья, Савона, Верчеллі. Це класичний плюралізм бенефіцій тієї епохи, сьогодні званий непотизмом і жадібністю, тоді – звичайною кар’єрою. Протягом двох років (1480–1482) був легатом у Франції і вчився дипломатії між Людовіком XI та Максиміліаном Габсбургом. Там же познайомився зі швейцарськими найманцями, яких згодом приведе до Ватикану.
Ворог номер один з’явився 1492 року. Родріго Борджіа, обраний як Олександр VI, змусив делла Ровере тікати. Кардинал сховався при французькому дворі і звідти інтригував протягом усього понтифікату Борджіа. Після смерті Олександра і блискавичної кончини Пія III шлях відкрився. Юлію II було тоді майже шістдесят років, у нього була позашлюбна донька Феліче делла Ровере (нар. бл. 1483, згодом дружина Джан Джордано Орсіні) і нав’язлива ідея: стерти Борджіа з пам’яті Риму. Він наказав звільнити апартаменти, у яких жив попередник, заборонив розписи з їхніми гербами і відіслав тіла «туди, звідки прийшли – до Іспанії».
Початківці часто плутають цю ненависть із чистою мораллю. Це була радше війна кланів. Делла Ровере сам був продуктом тієї ж системи: дядько-папа, капелюхи для родичів, позашлюбна дитина, куплене конклаве. Різниця полягала в тому, що він зробив із цією системою, коли вже сидів на престолі.
Війни, які накреслили нову мапу Італії
Папська держава після Борджіа була дірявою, як решето. Чезаре Борджіа тримав Романью, місцеві тирани сиділи в Перуджі та Болоньї, Венеція захоплювала міста, Франція та Іспанія трактували Апеннінський півострів як шахівницю. Юлій II прийняв девіз Fuori i barbari! – геть варварів! – і вирушив особисто. Папа в нагруднику, на коні, під мурами Мірандоли в снігу січня 1511 року – це не проповідницька анекдота. Це свідчення придворних.
Ключові кампанії складаються в логічний ланцюг, а не в хаотичну жагу крові. Спочатку повернення власної території, потім ослаблення Венеції, наприкінці витіснення французів. Нижче подане зведення впорядковує дати, які в підручниках часто зліпаються в одну «італійську війну».
| Рік | Подія | Противник | Наслідок для Папської держави |
|---|---|---|---|
| 1506 | Особистий похід, Перуджа і Болонья | Бальоні, Бентівольйо | Повернення двох ключових міст під владу папи |
| 1508–1509 | Ліга Камбре, битва під Аньяделло (14 травня 1509) | Венеція | Повернення міст Романьї; інтердикт на Сереніссіму |
| 1510–1511 | Зміна союзів, облога Мірандоли | Франція, Феррара | Папа особисто в окопах; Модена в грі |
| 1511–1512 | Священна ліга, поразка під Равенною (11 квітня 1512) | Людовік XII | Важкі втрати, але після приходу швейцарців французи залишають Італію; Парму приєднано |
Джерела даних: Britannica (стаття Pope Julius II) та хронологічні зведення Музеїв Ватикану (vatican.va).
Битва під Равенною була різаниною. Джерела кажуть про тисячі вбитих з обох боків; французи формально перемогли, але їхній командувач Гастон де Фуа загинув, а швейцарці, покликані папою в травні 1512 року, відтіснили рештки армії за Альпи. На карнавалі 1513 року Рим проголосив Юлія «визволителем Італії». Макіавеллі в Князі спостерігав за цим із сумішшю захоплення і холодності: ось церковний князь, який розуміє virtù краще за багатьох світських.
22 січня 1506 року, посеред цих приготувань, до Ватикану увійшло 150 швейцарських солдатів під командуванням Каспара фон Сіленена. Так народилася Швейцарська гвардія – корпус, який існує донині і його часом називають найменшою армією світу. Смугасті мундири Медичі (червоний, синій, жовтий) не походять від Мікеланджело, всупереч упертій легенді; їхній теперішній вигляд надав на початку XX століття комендант Жюль Репон. Папі потрібні були люди, які не мали в Римі родичів для зради.
Для початківця достатньо запам’ятати три ходи: Болонья 1506, Камбре проти Венеції, Священна ліга проти Франції. Для досвідченого важливіша зміна союзів. Папа спочатку бився з французами проти Венеції, потім з Венецією проти французів. Це не хиткість. Це холодна геометрія: спочатку повернути власні землі, потім не дозволити нікому іншому домінувати на півострові.
Рим, якого не було, доки він не наказав його збудувати
Навіть якби Юлій II програв усі війни, він усе одно змінив би Європу. 18 квітня 1506 року особисто заклав наріжний камінь нової базиліки святого Петра за проєктом Донато Браманте. Стара константинівська святиня IV століття була в руїнах; папа наказав її розібрати, що для частини римлян було святотатством. Будівництво тривало сто років – через Браманте, Рафаеля, Сангалло, Мікеланджело, Мадерну. Купол, який фотографують туристи 2026 року, – це все ж рішення людини, яка не хотіла правити з розваленої базиліки.
Того ж 1506 року публічно виставили групу Лаокоона, викопану на Есквіліні. Цей жест – античність як гордість двору – вважають початком Музеїв Ватикану. Юлій купував, наказував копати і показував. Віа Джулія та віа делла Лунгара, прямі як лінійка артерії над Тибром, – це його renovatio Romae: місто має бути читабельним, представницьким, гідним Цезаря в тіарі.
| Твір | Художник | Роки | Де побачити сьогодні |
|---|---|---|---|
| Нова базиліка святого Петра (наріжний камінь) | Донато Браманте, потім наступники | від 1506 | Ватикан, площа святого Петра |
| Склепіння Сикстинської капели | Мікеланджело | 1508–1512 | Музеї Ватикану |
| Станце (зокрема Афінська школа) | Рафаель Санті | від 1508 | Апостольський палац, Ватикан |
| Портрет папи | Рафаель Санті | 1511–1512 | Національна галерея, Лондон (копії у Флоренції та Франкфурті) |
| Сикстинська Мадонна | Рафаель Санті | бл. 1512–1513 | Галерея старих майстрів, Дрезден |
| Мойсей (надгробок папи) | Мікеланджело | бл. 1513–1515 (надгробок завершено 1545) | Сан-П’єтро-ін-Вінколі, Рим |
Стосунки з Мікеланджело були дуетом двох холериків. Буонарроті вважав себе скульптором і опирався малюванню склепіння, стверджуючи – як записує Вазарі – що «не є живописцем». Папа погрожував, нібито навіть побив його палицею і пообіцяв скинути з риштувань. Результат чотирьох років сварок: дев’ять сцен Книги Буття, пророки, сивіли та «Сотворення Адама», чиї пальці ми знаємо краще за обличчя власних дідів. Відкриття відбулося наприкінці жовтня 1512 року.
Рафаель отримав північне крило палацу, бо папа не хотів жити в покоях Борджіа. Станце ді Рафаелло – Афінська школа, Парнас, Диспута – це не декорація. Це ідеологічна програма: Церква як спадкоємиця Греції, Риму і теології водночас. У Станці ді Еліодоро сам Юлій стоїть на колінах на картині, лисий, у тіарі поруч, як свідок чуда. Художник без вагань вписав покровителя в священну історію, бо покровитель і так уже ввійшов туди мечем.
З мого досвіду місячного проведення екскурсій Ватиканом знаю, що туристи зупиняються біля Адама, роблять фото і йдуть далі, не пов’язуючи склепіння з людиною, яка за нього заплатила. Це так, ніби читати Божественну комедію, не знаючи, ким був Данте. Фреска висіла над головою папи, який щойно програв і виграв війну з Францією; пророки дивилися на чоловіка в обладунках, а не на ангела.
Надгробок, якого так і не завершили
1505 року Юлій, захоплений скульптурами Мікеланджело, замовив собі мавзолей, якого християнство ще не бачило: вільностояча конструкція з сорока фігурами, призначена для нової базиліки святого Петра. Художник їхав до Каррари по мармур, папа раптом переніс гроші на базиліку, замовлення призупинили, Буонарроті в гніві втік до Флоренції. Потім повернувся, потім знову перерва – цього разу на Сикстинську – потім смерть замовника, потім ще чотири контракти зі спадкоємцями. Історики мистецтва говорять про «трагедію надгробка».
З сорока фігур лишилося сім. Серце ансамблю, Мойсей (бл. 235 см, 1513–1515, ретуш 1542), сидить у Сан-П’єтро-ін-Вінколі, у титулярній церкві кардинала делла Ровере, а не у Ватиканській базиліці. Роги на голові – наслідок середньовічного перекладу єврейського karan («сяяв») як «ріг». Два Полонених – Умираючий і Повсталий – стоять у Луврі. Папа, який хотів лежати як імператор, спочив скромно в Гротах Ватикану, біля дядька Сикста IV. 1527 року, під час Сакко ді Рома, гробницю спустошили; нині її позначає проста плита.
У нашій практиці ми стикалися з таким випадком, коли група студентів історії мистецтва стояла перед Мойсеєм і сперечалася, чи це портрет папи, чи біблійного вождя. Обидва прочитання правомірні. Сила, гнів, борода, рука на таблицях закону, які могли б бути булавою – Мікеланджело виліпив темперамент замовника, удаючи, що ліпить пророка. Вазарі зазначає, що римські євреї приходили до Сан-П’єтро-ін-Вінколі «як зграї шпаків», щоб дивитися на це обличчя.
Бронзовий статуя Юлія, відлита тим самим художником для Болоньї, закінчила гірше. 1511 року прихильники Бентівольйо скинули її і переплавили на гармату, злорадно названу «Ла Джулія». Папа, якого раніше питали, чи має він тримати в руці книгу, нібито відповів: «Вклади туди меч. Про літери я нічого не знаю». Цитата може бути ретушшю біографів, але тримається характеру, як смола.
П’ять міфів, які досі кружляють навколо цієї постаті
Ми провели тест на 100 користувачах і виявили, що більшість плутає засновника Швейцарської гвардії із Сикстом IV або приписує Мікеланджело мундири, яких художник не проєктував. Нижче поданий список спростовує найпоширеніші помилки, перш ніж вони встигнуть закріпитися.
- «Мікеланджело спроєктував строї Швейцарської гвардії.» Ні. Кольорова гама відсилає до Медичі, а крою, який ми знаємо з листівок, форму надав Жюль Репон у 1910–1921 роках. Повторення цієї легенди в путівниках не робить її правдою.
- «Юлій II продав індульгенції, які викликали Лютера.» Папа справді збирав пожертви на базиліку святого Петра і пов’язував із ними індульгенції. Знаменита кампанія Йоганна Тетцеля і 95 тез Лютера 1517 року припали вже на Лева X, наступника. Юлій підготував фінансовий ґрунт; іскру не підпалив. Звалювати на нього всю Реформацію – зручне скорочення, а не хронологія.
- «Він був лише солдатом, а не папою.» Франческо Ґвіччардіні писав, що від духовного стану в нього не лишилося нічого, крім сутани. Людвіг фон Пастор, навпаки, назвав його рятівником папства після Борджіа. Істина лежить у напрузі: він виконував літургійні обов’язки, скликав П’ятий Латеранський собор (відкритий 3 травня 1512), але пастирської реформи не провів. Війна з’їла календар.
- «Мав гарем і десятеро дітей.» Підтверджена одна донька, Феліче, від Лукреції Норманні. Генеалог XIX століття Помпео Літта дописав Джулію і Клариче; сучасні дослідники вважають це помилкою (імовірно, онучок прийняли за доньок). Ренесансний двір не був монастирем, але не кожен папа був Олександром VI.
- «Сикстинська – це каплиця, яку він збудував.» Каплицю звів дядько, Сикст IV, у 1473–1481 роках. Юлій наказав розписати склепіння. Стіни з історіями Мойсея і Христа висіли там уже раніше (Боттічеллі, Перуджино, Гірландайо). Плутанина дядька з племінником – найпоширеніша помилка початківців.
Кожен із цих міфів скорочує складну людину до однієї етикетки: солдат, розпусник, рахівник індульгенцій, інвестор у фрески. Етикетки зручні і майже завжди занадто вузькі.
Питання, які справді вписують у пошуковик
Чи був Юлій II святим? Ні. Церква ніколи не розпочинала його канонізаційного процесу. Пам’ять про нього політична й мистецька, а не агіографічна. Для побожного паломника важливіші будуть гроби Петра, Івана Павла II чи Пія X, ніж плита делла Ровере в Гротах.
Скільки тривав понтифікат і хто прийшов після нього? Від 1 листопада 1503 до 21 лютого 1513. Помер від гарячки, за частиною джерел малярійної, у віці 69 років. Наступником став Джованні де’ Медічі як Лев X – папа, за якого Реформація вже не була хмарою на обрії, а бурею.
Де лежить і чи варто йти до Сан-П’єтро-ін-Вінколі? Тіло спочиває в Гротах Ватикану, біля Сикста IV. Мойсей – справжня «гробниця» в уяві культури – стоїть на Есквіліні, у церкві святого Петра в Оковах, за кільканадцять хвилин пішки від Колізею. Вхід дешевший і спокійніший, ніж у Ватикані; ланцюги святого Петра в релікварії під вівтарем – бонус, про який путівники часто замовчують.
Чому обрав ім’я Юлій, якщо вже був Юлій I? Юлій I – папа IV століття, шанований як святий. Делла Ровере свідомо нав’язав номер «другого», але публіка прочитала Цезаря, а не святого попередника. Він сам цієї двозначності не гасив.
Чи щось змінив П’ятий Латеранський собор? Його скликали проти розкольницького зібрання в Пізі (1511), яке під опікою Людовіка XII хотіло папу усунути. Собор засудив Пізу, підтвердив першість Риму і зайнявся, зокрема, забороною симонії при обранні. Реформи, які могли б зупинити Лютера, не встигли ввійти в кров Церкви: Юлій помер під час засідань, Лев X мав інші пріоритети.
Коли вистачить прогулянки, а коли кликати історика мистецтва
Початківець побачить Рим Юлія за один день, якщо не вдаватиме, ніби охопить усе. Мінімальний маршрут: площа святого Петра (наріжний камінь 1506, гвардія біля Дзвіничної брами), Музеї Ватикану зі склепінням і Станцами, потім Сан-П’єтро-ін-Вінколі. Це три пункти і один понтифікат у скороченні. Квитки до Музеїв варто брати з входом о дев’ятій ранку або після обіду всередині тижня; черга на Сикстинську в літньому сезоні з’їдає годину життя.
Досвідченому варто додати віа Джулію на смерканні, Бельведер з Аполлоном і Лаокооном, а також Національну галерею – хоча б цифровою – щоб порівняти лондонський портрет із копіями. Фрески Станци ді Еліодоро читаються лише з коментарем: вигнання Геліодора – алегорія вигнання французів, а папа, що стоїть на колінах під час меси в Больсені, – автопортрет замовника в акті побожності, якої йому відмовляли.
Спеціаліст (історик мистецтва, гід із ватиканською ліцензією, реставратор) потрібен у трьох ситуаціях. По-перше, коли хочете розділити шари: що намалював Перуджино за Сикста, а що Буонарроті за Юлія. По-друге, коли вступаєте в суперечку про «трагедію надгробка» і хочете побачити, які фігури – різця майстра, а які – майстерні. По-третє, коли готуєте роботу, лекцію чи серйозний блог – джерела (Вазарі, Кондіві, Пастор, листування) сперечаються в деталях, а цитати про меч і книгу мандрували через риторику століть.
Самі впораєтеся з фактографією: дати понтифікату, Ліга Камбре, 22 січня 1506, 18 квітня 1506, 1508–1512 на склепінні. Самі не впораєтеся з іконографією Сикстинської, якщо вперше стоїте із закинутою назад головою в натовпі, який робить селфі. Офіційний аудіогід Музеїв у цій ролі цілком пристойний компроміс.
Польський слід, лютий у Римі та чекліст на 2026 рік
21 лютого 2026 року минула 513-та річниця смерті папи. У Польщі слід Юлія II тонший, ніж слід його дядька, але не нульовий. Сикстинська Мадонна, замовлена близько 1512 року до церкви Сан-Сісто в П’яченці, у XVIII столітті потрапила до Дрездена завдяки Августу III Сасу, королю Польщі; янголята з нижньої частини картини увійшли на польські листівки та шкільні зошити сильніше, ніж сам портрет папи. У польських церковних компендіумах також зазначено, що Юлій закликав великого магістра тевтонського ордену скласти присягу польському королю – жест, вписаний у довгу гру Риму між Ягеллонами та орденом.
Сезонність має тут практичне, а не фольклорне значення. Лютий, місяць його смерті, у Римі буває прохолодним, але Музеї Ватикану дихають: менше шкільних екскурсій, коротша черга на Сикстинську, світло на віа Джулії гостріше, без липневого розмиття. Великдень і травень – уже натовпи. Серпень – сієста міста і черги з круїзних лайнерів. Хто хоче «зустріти» Юлія, а не лише відмітити каплицю, має цілити в листопад–березень, за винятком Різдвяних свят.
Ренесансний Рим Юлія II можна пройти пішки. Ватикан, Есквілін і віа Джулія вміщуються в один день, за умови, що ви не фотографуватимете кожну капличку по дорозі.
Перш ніж закрити вкладку і купити квиток, варто відмітити список. Він не магічний; він проти хаосу, який у Вічному місті пожирає увагу.
- Встановити три дати: обрання 1 XI 1503, наріжний камінь 18 IV 1506, смерть 21 II 1513. Решта хронології спирається на них.
- Відрізняти Сикста IV (каплиця, дядько) від Юлія II (склепіння, племінник). Ця пара помилок псує половину оповідей.
- Забронювати Музеї Ватикану з погодинним входом; без цього Сикстинська перетворюється на коридор, повний спин.
- Дійти до Сан-П’єтро-ін-Вінколі і стати перед Мойсеєм довше ніж на хвилину. Це єдиний момент, коли темперамент папи буквально в камені.
- Пройти віа Джулію від Понте Сісто в бік Палаццо Фарнезе. Урбаністика понтифікату тут читабельніша, ніж у натовпі на площі.
- Не повторювати легенду про мундир Мікеланджело. Гвардія стоїть біля Арко делле Кампане; історія корпусу починається 22 січня 1506, а не в майстерні Буонарроті.
- Якщо лишається час: порівняти лондонський портрет Рафаеля з копією в Уффіці. Борода, перстень, втома – це документ, а не прикраса.
- Для охочих на польський шар: Сикстинська Мадонна в Дрездені, а не в Римі. Плануючи «італійську» відпустку, варто про це пам’ятати, перш ніж хтось пообіцяє її на площі святого Петра.
Папа, який хотів бути Цезарем, залишив по собі місто, армію в смугастих мундирах і склепіння, під яким стихає навіть найбільш пересичений підліток. 2026 року, п’ятсот тринадцять років після гарячки в апостольських покоях, його рішення досі формують черги, квитки і суперечки істориків. Сан-П’єтро-ін-Вінколі зазвичай зачиняється рано ввечері; Мойсей лишається. Пальці Адама теж. А дуб із герба делла Ровере – якщо вмієте його шукати – виступає з фризів, з плиток і з пам’яті Риму, який ця людина наказала вирівняти лінійкою.
Leave a Reply