Поляки та українці століттями ділили одні й ті самі землі, одні й ті самі поля та одні й ті самі ринки. Їхнє взаємне ставлення ніколи не було однорідним – коливалося між сусідською допомогою та жорстокістю, між шляхетним жестом і політикою домінування. Сьогодні, у 2026 році, після чотирьох років повномасштабної війни Росії проти України, питання про те, як поляки ставилися до українців, повертається з подвійною силою. Його неможливо вмістити в одне речення. Потрібно пройти крізь століття, крізь рани Волині та операцію «Вісла», крізь велику хвилю допомоги 2022 року і крізь прохолодніші настрої останніх місяців.
У XX столітті ці стосунки були позначені кривавими конфліктами, а водночас у XXI столітті поляки відкрили свої домівки для понад мільйона біженців. Ця суперечність не випадкова – це наслідок складної історії, у якій обидві сторони вели свої рахунки кривд.
Корені напруги: польсько-українські стосунки до XX століття
На землях, які сьогодні називаємо Україною, поляки з’явилися як шляхта та адміністрація Речі Посполитої Обох Народів. Українські селяни поколіннями працювали на землі, що належала польським магнатам. Історик Даніель Бовуа описував це як систему, у якій українських селян трактували майже як рабів ще в XIX столітті. Деякі двори вважали, що селянин не має душі в повному розумінні слова. Така ієрархія формувала глибокий ресентимент.
Повстання Хмельницького 1648 року стало першим великим вибухом цієї неприязні. Козаки та українські селяни повстали проти польських панів. Різанини шляхти та євреїв пішли на тисячі. Поляки відповіли збройно. Відтоді в пам’яті обох народів закріпився образ іншого як потенційного ворога. У період поділів ситуація ускладнилася – поляки та українці конкурували, будуючи свої національні ідентичності на тих самих теренах Галичини та Волині.
В австрійській Галичині українці (русини) мали більше культурних свобод, ніж під Росією. Однак польська еліта Львова та Кракова й надалі домінувала адміністративно та економічно. Це відчуття бути «другим сортом» у власній країні залишило слід, який пізніше вибухне з усією силою.
Міжвоєнні виклики та політика асиміляції
У Другій Речі Посполитій українці становили близько 15 відсотків населення. Формально вони були громадянами, рівними перед законом. На практиці багато залежало від регіону та від того, хто саме правив. Пілсудчики проголошували державну асиміляцію – повноту громадянських прав за умови лояльності до держави. Ендеки віддавали перевагу національній асиміляції, тобто полонізації.
У 1930-х роках напруга зростала. Організація українських націоналістів (ОУН) відповідала замахами та саботажем. Польська влада відповіла пацифікаціями 1930 року – знищували майно, били мешканців, застосовували колективну відповідальність. У 1938 році на Люблінщині зруйнували 138 православних сакральних об’єктів. Українці запам’ятали це як цілеспрямоване нищення їхньої ідентичності. Поляки бачили в цьому боротьбу з тероризмом і сепаратизмом.
На Волині польське військове осадництво додатково дратувало місцеве населення. Великі наділи землі для легіонерів контрастували з голодом землі серед українських селян. Це був класичний конфлікт за ресурси, підігрітий національними гаслами.
Тіні Другої світової війни: Волинь і взаємні рани
Найтемніша сторінка відкрилася 1943 року. ОУН-Б і УПА ухвалили рішення про «очищення» Волині та Східної Галичини від польського населення. 11 липня 1943 року, у так звану криваву неділю, одночасно атакували десятки польських сіл. Оцінки польських істориків говорять про близько 50–60 тисяч убитих поляків лише на Волині, а разом зі Східною Галичиною та іншими теренами – навіть про 80–120 тисяч жертв у 1939–1947 роках. Жертвами були переважно цивільні – жінки, діти, старі. Мордували з винятковою жорстокістю, часто сільськогосподарськими знаряддями, щоб створити враження стихійного селянського бунту.
Польські загони Армії Крайової та самооборони відповідали помстою. Тоді загинуло кілька тисяч українців. Це, однак, не була операція такого масштабу та планомірності, як акція УПА. Для поляків це геноцид. Для багатьох українців – трагічний епізод партизанської війни, у якій обидві сторони чинили злочини.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли літня жінка з Ряшева, чия родина втекла з Волині, роками не хотіла навіть чути української мови. Лише 2022 року, коли під її дахом оселилася молода мати з Харкова з двома дітьми, щось у ній зрушилося. «Вони не винні в тому, що зробили їхні діди», – сказала вона пізніше.
Операція «Вісла» – спроба вирішення чи нова кривда
Після війни комуністична влада Польщі вирішила розбити тил УПА. У 1947 році провели акцію «Вісла». Переселили близько 140–150 тисяч українців і лемків із південно-східної Польщі на західні та північні землі. Розбивали структури ОУН і УПА, але ціною стало знищення традиційних спільнот, конфіскація майна, розрив родин і ув’язнення частини людей у таборі в Явожно, де померло понад 150 осіб.
Для частини істориків це була операція превентивного характеру, яка врятувала життя багатьох поляків і українців, поклавши край партизанській війні. Для української спільноти в Польщі – травма і спроба денаціоналізації. Донині нащадки виселених вимагають повного розрахунку та можливості повернутися до батьківщини.
Сучасний поворот: прийняття біженців у 2022 році та еволюція ставлення до 2026-го
24 лютого 2022 року Росія напала на Україну. Протягом кількох тижнів до Польщі прибуло понад 1,5 мільйона біженців – переважно жінок і дітей. Поляки відкрили домівки, школи, церкви, залізничні вокзали. Волонтери на кордоні в Медиці та Корчовій працювали по 20 годин на добу. Держава швидко запровадила спеціальний статус тимчасового захисту. Це був момент, коли історію на мить призупинили.
До 2026 року в Польщі залишається близько мільйона громадян України. Більшість працює, платить податки, діти ходять до польських шкіл. Водночас настрої змінюються. Згідно з дослідженнями CBOS 2026 року, уперше більшість поляків (52 відсотки) виступає проти прийняття наступних біженців з України. Опитування IBRiS за червень 2026 року показало, що 33,6 відсотка поляків декларують погіршення ставлення до українців після суперечок про історію та Орден Білого Орла. Центр Мерошевського повідомляє, що позитивне ставлення до українців декларує близько 25 відсотків, негативне – 30 відсотків, а нейтральне – 41 відсоток.
Причини складні: втома від війни, конфлікти щодо зерна та транспорту, відчуття, що допомога надто дорога, а також повернення історичних тем. Водночас 56 відсотків поляків очікують, що українці повернуться на батьківщину після закінчення війни.
Міфи та непорозуміння, які досі розділяють
У публічній дискусії циркулює кілька наполегливих міфів. Перший: «Поляки завжди були гнобителями українців». Це спрощення. Політика Другої Речі Посполитої була жорсткою, але не геноцидною. Другий: «Українці – народ злочинців з Волині». Переважна більшість українців не брала участі у злочинах УПА, а багато хто допомагав полякам, ризикуючи життям. Третій: «Сучасна Україна прославляє Бандеру та УПА виключно проти Польщі». Для українців УПА – насамперед символ боротьби з СРСР і Росією.
Поширені помилки в мисленні про ці стосунки:
- Зведення всієї історії до однієї події (Волині чи «Вісли») – це закриває шлях до розмови.
- Очікування, що інша сторона «вибачиться і забуде» – пам’ять так не працює.
- Плутанина сьогоднішніх біженців з історичними винуватцями – це небезпечне узагальнення.
- Ігнорування факту, що обидві сторони мають свої жертви та свої провини.
Правда лежить у деталях, а не в гаслах. Хто зводить польсько-українські стосунки до одного речення, зазвичай бреше або не знає теми.
Питання, які найчастіше ставлять люди
Чи поляки коли-небудь вибачилися за операцію «Вісла»? Офіційні вибачення з боку найвищої державної влади не пролунали у формі, якої очікували б представники української спільноти. Тема залишається відкритою.
Чому українці не визнають Волинь геноцидом? Для багатьох українських істориків і політиків повне визнання цього факту відкриває шлях до звинувачень у колаборації з німцями та підриває міф УПА як виключно антирадянського формування. Це питання національної ідентичності.
Чи допомога поляків у 2022 році була безкорисливою? Здебільшого так. Водночас Польща здобула стратегічного союзника і показала світові свою здатність до кризового управління. Обидва мотиви можуть співіснувати.
Чи історичні напруження вплинуть на військову підтримку України? До 2026 року військова та логістична підтримка залишається на високому рівні, попри прохолодніші суспільні настрої. Політичні еліти розуміють, що безпека Польщі залежить від успіху України.
Як звичайні люди справляються з цією історією в повсякденні? На роботі, у школах, у мікрорайонах – зазвичай просто живуть поруч. Конфлікти спалахують частіше в медіа та політиці, ніж за кухонним столом.
Чекліст: як перевірити, чи добре ви розумієте ці стосунки
- Чи можете ви назвати як польські, так і українські жертви конфлікту 1943–1947 років?
- Чи знаєте, що 2022 року поляки прийняли більше біженців, ніж будь-яка інша країна ЄС у перерахунку на жителя?
- Чи розрізняєте УПА як формування, що боролося з радянською владою, від УПА як винуватців волинської різанини?
- Чи помічаєте, що суспільні настрої 2026 року прохолодніші, ніж 2022-го, але все ще далекі від ворожості?
- Чи готові визнати, що обидві сторони мають право на власну пам’ять, навіть якщо ці пам’яті взаємовиключаються?
Якщо на більшість запитань ви відповідаєте «так», ви ближчі до розуміння, ніж більшість учасників інтернет-дискусій.
З мого досвіду спостереження за цими стосунками протягом останніх років випливає, що найважче людям визнати, що їхній власний народ теж кривдив – і що це не скасовує кривд, яких він сам зазнав.
У прикордонних регіонах – на Підкарпатті, Люблінщині – щоденні контакти щільніші й часто тепліші, ніж у Варшаві чи на Сілезії. Там історія ближча, але й прагматизм більший. У великих містах українці стали частиною ландшафту – працюють у будівництві, гастрономії, ІТ, медицині. Діти навчаються разом. Змішані шлюби перестають бути рідкістю.
Польсько-українська історія не закінчилася 1947-го чи 2022 року. Вона досі пишеться – за столами, у школах, на полях битв і в дипломатичних кабінетах. Поляки ставилися до українців по-різному: як пани, як вороги, як брати, як гості, як конкуренти. Сьогодні, у 2026 році, найважливіше питання звучить не «як ставилися», а «як ставитимемося далі». Від відповіді на нього залежить не лише майбутнє обох народів, а й безпека всієї Центральної Європи.
Leave a Reply